На початку року іноді трапляються дива. Не тільки в кіно, а й наяву. Яна та її родина пережили одне з таких. Про це вона написала для tuenews INTERNATIONAL:
«Того дня я була виснажена. Чесно кажучи, як і будь-якого іншого дня, після переїзду до Німеччини. Або після «біженства». Просто не люблю це слово. Заняття в університеті вранці, курси німецької мови вдень, курси англійської мови ввечері та вже дуже пізнього вечора – робота. Того дня йшов сніг. За 10 хвилин до закінчення уроку англійської мама надіслала мені повідомлення: «Я залишила сумку з усіма документами в автобусі». На цьому мій урок закінчився. Після короткої телефонної розмови стало зрозуміло, що мама стоїть на автобусній зупинці головного залізничного вокзалу Тюбінгена і запитує водіїв усіх автобусів під номером 18, чи не знаходили вони сумку. Саме в одному з автобусів до Хагеллоха вона забула свою сумку. Таким чином вона там простояла вже 3 години поспіль в надії натрапити на потрібного водія. У сумці були найважливіші документи: український закордонний паспорт, медична страховка, банківська картка. У гаманці було лише 10 євро готівкою. Ускладнювало ситуацію те, що моя мама не говорить ані німецькою, ані англійською. З тим невеликим запасом слів, які вона встигла тут вивчити, і Google перекладачем вона просила допомоги у водіїв. Але все було марно. Вже через 10 хвилин після нашої розмови я стояла біля мами на зупинці центрального вокзалу. Я розуміла, що стояти тут і сподіватися на диво немає сенсу. На годиннику була вже дев’ята година вечора. Пояснивши мамі, що краще вже зранку звернутися в бюро знахідок, поліцію та автобусну компанію, ми вирішили сісти на наступний автобус додому.
Напевно, не варто пояснювати, як важко біженцям, коли вони втрачають документи за кордоном. Від знайомих українців ми чули про піврічні черги до українських посольств. Деяким українцям навіть доводиться повертатися додому, щоб зробити новий паспорт, попри обстріли та щоденні ракетні атаки. Але й в Україні зараз важко отримати новий паспорт – російська армія атакує цивільну інфраструктуру, тож в адміністративних установах теж часто немає світла.
Сказати, що ми були засмучені, не сказати нічого. Опустивши голову вниз, та задивившись на відблиски від фар на мокрому асфальті, скрізь думки я почула від мами радісне – «Боже, та це ж Оля! Це мій порятунок!». Піднявши голову, я побачила 18-ий автобус, за кермом якого, сиділа гарна жінка зі світлим волоссям і червоними губами. Я вже чула про Ольгу раніше. Пригадую історію двомісячної давнини, коли тітка з мамою гналися за автобусом, який вже вирушив з зупинки. Але врешті він зупинився і відчинив двері. Зайшовши в середину, вони почули рідною українською мовою: «Що дівчата? Проспали?». За кермом того автобусу була Ольга. Не почувши жодного слова від мами чи тітки, вона зрозуміла що вони теж українки. Зустріти водійку автобуса з України в невеликому німецькому містечку за сотні кілометрів від батьківщини – маленьке диво. Тоді, на жаль, чи то через поспіх, чи то через розгубленість, всі забулись обмінятись контактами.
Тож почувши мамині слова, я одразу зрозуміла про кого йде мова. Ми поспішно сіли в автобус і помчали до Ольги. Ольга зрозуміла нас не дослухавши до кінця. Вона одразу почала дзвонити своїм колегам – водіям автобусів. Буквально за п’ять хвилин, завдяки цій чудовій жінці була знайдена мамина сумка. Ольга попросила нас почекати 15 хвилин на наступний 18-ий автобус, на нашій зупинці в Хагеллоху. В цьому автобусі, колега Ольги мав привезти нам загублену сумку. Пізніше, так і було. За графіком, це був як раз останній рейс за цим маршрутом. Почуття полегшення, радості та вдячності переповнювало.
Ольга розповіла, що з дитинства хотіла стати водієм і обожнює свою роботу. Вона народилася в українському місті Самбір на Львівщині. Живе в Німеччині вже 21 рік. Наразі, Ольга живе в Тюбінгені та виховує чотирьох дітей. Останні 10 років вона працює тут водієм роттенбурзької компанії Omnibus Groß. За словами Ольги, серед приблизно 250 водіїв громадського транспорту Тюбінгена, лише чотири жінки. Одна з них – вона».
tun23011001
Busfahrerin Olga. Foto: tünews INTERNATIONAL / Yana Rudenko.
001829
